Захід

New Eastern Europe: за два роки Порошенко не виконав жодної передвиборчої обіцянки

Автор: Чер 28,2016  0

Нова українська влада не дала задовільні відповіді на численні запитання виборців. Обіцяли багато: за кілька годин завершити антитерористичну операцію, почати боротьбу з офшорами, ефективно провести антикорупційну люстрацію в правоохоронних органах, перемогти олігархів

І вже на першому році президентства Порошенко отримати безвізовий режим в Шенгенській зоні. Жодна із цих обіцянок не була виконана.

Перше покоління чиновників після помаранчевої революції мало різну біографію, але ключові позиції у владі зайняли ті, хто стояв осторонь в епоху Леоніда Кучми. Багатьох з них згуртували не тільки політичні амбіції, але і той факт, що вони є вихідцями з родин радянської номенклатури (Юрій Луценко, Давид Жванія, Олександр Третьяков, Петро Порошенко і Юлія Тимошенко) і колишніх комсомольських активістів. Серед «помаранчевих» керівників першого рангу був колишній перший секретар українського комсомолу Анатолій Матвієнко, нині покійний Олександр Зінченко обіймав посаду другого секретаря ВЛКСМ (це весь радянський Комсомол), і Микола Мартиненко, який колись був секретарем київського комсомолу.

Більшість з них, як і Петро Порошенко, ніколи не вступали в конфлікт з Леонідом Кучмою. Однак ні в кого з цих людей не було таких привілеїв, як у ставлеників Кучми. Найбільш амбітних членів комсомольської команди, таких як Порошенка, Мартиненка, Жванії і Третьякова, найчастіше називали «любими друзями» президента Ющенка.

Відразу після помаранчевої революції розпочалася активна боротьба за вплив між членами цієї групи, яка нагадувала старі радянські традиції. Порошенко, будучи фаворитом Ющенко, намагався контролювати виконавчу владу, сидячи в кріслі голови Ради національної безпеки, в якому він не мав реального впливу. У підсумку боротьба за владу завершилася взаємними звинуваченнями ворогуючих таборів в корупції, і Ющенко провів скандально відоме перезавантаження виконавчої влади, у результаті якого в неї прийшли старі олігархічні угруповання і друг Кучми Юрій Єхануров в якості прем’єра. Пізніше, при Вікторі Януковичі, більша частина комсомольців пішла в опозицію, але хтось потрапив в уряд, наприклад, став міністром економіки Петро Порошенко.

Але пройшов якийсь час, і в гру повернулися представники «помаранчевого табору», зокрема, позбавлена свободи Юлія Тимошенко і Юрій Луценко.

Комсомольська єдність 2.0

Друге постмайданівське покоління політиків це певною мірою повернення до комсомольської єдності. Ця група на чолі з Петром Порошенком (його ностальгія за комсомольським років добре відома — досить згадати той шикарний прийом, який він організував в ознаменування річниці створення цієї організації у 2011 році) оновилася і повернула собі колишню енергію. Зараз до неї входить армійський товариш і партнер по бізнесу Порошенко Ігор Кононенко (в минулому-комсомольський секретар одного з київських інститутів), Борис Ложкін, Анатолій Матвієнко зі своїм племінником Сергієм Березенко, колишній секретар львівського комсомолу Ігор Гринів і російський олігарх Костянтин Григоришин. За іронією долі навіть Ложкін починав свою журналістську кар’єру в харківській комсомольській газеті. Варто також відзначити збільшений неформальний вплив Олександра Третьякова, Олега Гладковського (Свинарчука) і Олександра Грановського.

Два роки президентського правління Порошенко характеризуються постійними маневрами і балансуванням між інтересами олігархів (з метою надіти на них ярмо), яскраво вираженою популістською риторикою і просуванням клану Порошенко, включаючи його вінницьку філію на чолі з нинішнім прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом.

Схильність Порошенка до неформальності зіграла ключову роль у системі державного управління в Україні. З’явилися звинувачення в неформальних угодах між президентом і олігархами, у використанні «смотрящих» (неофіційне економічне та політичне заступництво, в тому числі, в нафтогазовому секторі). Така система ще давно вкоренилася серед радянської еліти, в комсомолі, КДБ і кримінальних колах. Цей симбіоз визначав хід подій у пострадянських державах. Результатом другого Майдану став все те ж повернення до неформальних пострадянських моделей, а нинішня плеяда керівників це не більше ніж злегка «західна» версія колишньої. Такій ротації допомагає і масове дезертирство у лавах української еліти, яка часто міняє прапори.

Ходять чутки, що головний штаб цієї системи регулярно проводить неофіційні зустрічі, формат яких змінюється в залежності від обговорюваних питань. Він працює як неформальний клуб і приймає рішення про майбутнє країни. «Сірі кардинали» типу Кононенко, який нібито є ляльководом політичного процесу і надає колосальний неофіційний вплив на президента, і Мартиненко, на якого в Швейцарії заведено кримінальну справу, повністю дискредитували себе в очах суспільства, але це поки ніяк не позначилося на їхньому становищі.

Читайте також: Newsweek: чи наступить мир між Україною та Росією на початку 2017 року?

Тим не менш, президенту не вдалося передати відповідальність за внутрішні процеси в державі виключно прем’єр-міністру, і на думку електорату, що знає про прямий зв’язок між прем’єром і президентом, він як і раніше керує ситуацією. Це означає, що на його рейтинги безпосередньо впливають дії або бездіяльність уряду.

Невидимі реформи

«Кабінет технократів» Арсенія Яценюка, який частково передав управління країною на відкуп  іноземцям, в цілому був такою собі філією неформальних угруповань глави президентської адміністрації Бориса Ложкіна. Ложкін не бачив сенсу в «створенні антиолігархічних стратегій», і в результаті кабінет став одним із найпопулярніших за всю історію українського уряду.

Скандальні корупційні схеми укупі з кредитами МВФ не допомогли українській економіці, яка давно вже знаходиться в стані застою. Але за словами Андерса Аслунда (Anders Åslund), кабінет Яценюка все одно провів більше реформ, ніж будь-який український уряд до нього. Треба віддати належне частковому реформуванню енергетичного ринку, оскільки це допомогло зруйнувати деякі корупційні схеми, зменшити державне втручання в економіку, а також ввести нову електронну систему державних закупівель (правда, вона поки не довела свою ефективність). Тим не менше, українське суспільство майже не бачить позитивного ефекту від цих заходів. Підтримкою в суспільстві користується тільки реформа поліції.

Якщо вести мову про правоохоронні органи, то Раду міністрів не можна звинувачувати за провал реформ, так як генеральний прокурор призначається парламентом за поданням президента. Керівництво Віктора Шокіна в Генеральній прокуратурі запам’ятається скандальним процесом переатестації прокурорів, збанкрутілими справами про корупцію на високому рівні, і в цілому корпоративною солідарністю зі старою системою, яка опирається реформам.

Боротьба проти корупції завжди привертала до себе першочергову увагу суспільства, і тепер ясно, що вона програна. Оглядачі підкреслюють безпорадність правової системи в  корупцією.

Новий генеральний прокурор і давній товариш президента Порошенка Юрій Луценко знову оголосив про проведення реформ в органах прокуратури. Але поки він уникає будь-яких перевірок у слідчих органах. Крім того, громадськість скептично ставиться до здібностей Луценка, оскільки, перебуваючи на чолі Міністерства внутрішніх справ в «помаранчеву» епоху, він не зміг його реформувати.

Суспільство досі багато чого чекає від новоствореного Національного антикорупційного бюро, яке має провести своє перше серйозне розслідування про політичну корупцію на високому рівні, коли отримає матеріали від колишнього заступника голови Служби безпеки України Віктора Тропака. Тим не менш, цьому бюро, незважаючи на його багатообіцяючу правову основу, загрожує точно такий же провал, оскільки нові закони та інститути часто покривають корупцію в ході пострадянських політичних ігор. Тобто, виконання законів дуже далеко до передбачуваних цілей реформ. У гіршому разі антикорупційне бюро стане черговою гілкою неформального впливу і буде служити інтересам конкуруючих кланів.

Читайте також: Financial Times: Росія швидкими темпами русифікує Донецьк

Експерти з недовірою і скептицизмом слухають нові обіцянки про правову реформу, в тому числі, про конституційні поправки. Насамперед, вони не чекають ніяких успіхів від переатестації суддів. Оскільки цей процес будуть проводити самі судді, більшість з них, найімовірніше, збереже свої пости. Стара система усіма засобами намагається вижити, і цього разу до влади закону будуть волати для того, щоб захистити діючих суддів.
Стійке падіння?
Мрія Порошенка про те, що Володимир Гройсман збереже за собою прем’єрське крісло до кінця його президентського терміну, який настане в 2019 році, здається цілком здійсненною. Опозиція в особі «Батьківщини» Юлії Тимошенко і «Самопомочі» не в змозі торпедувати стійку коаліцію з колишніх членів Партії регіонів олігархічних ставлеників і депутатів, які виступають на підтримку президента.

Ті, хто вимагає  радикальних реформ, покладають свої надії на грузинського екс-президента, а нині губернатора Одеської області Михайла Саакашвілі. Звинувачений в сумнівному фінансуванні свого фонду реформ і у відсутності конкретної концепції розвитку регіону, Саакашвілі веде справжню політичну війну. Він натикається на жорстку опозицію в особі своїх ворогів в центральному уряді і в команді одеського мера. Провівши всеукраїнську публічну кампанію проти корупції, Саакашвілі чує звинувачення опонентів у тому, що він не досяг жодних істотних результатів у керованій ним області. Саакашвілі у відповідь на ці звинувачення вказує на успішну боротьбу проти контрабанди і корупції в скандально відомій одеській митниці і вимагає додаткової підтримки від Києва.

Будучи людиною з політичними амбіціями, колишній грузинський лідер через правові обмеження не може боротися за посаду українського президента. Отже, максимум, на що він може претендувати на політичному полі України, це посада прем’єр-міністра, яку нинішній президент йому навряд чи запропонує. У той же час, його опоненти сподіваються, що Саакашвілі поїде назад в Грузії, тим більше, що його партія користується дедалі більшою підтримкою в суспільстві.

Пробувши при владі ще три року, тандем Порошенко-Гройсман в разі продовження своєї нинішньої тактики і стратегії напевно повторить долю Віктора Ющенка, який став глибоко непопулярним і з тріском програв боротьбу за переобрання. Через відмову від проведення антикорупційних реформ Порошенко може програти декільком кандидатам, в тому числі Юлії Тимошенко, яку він впевнено переміг у першому турі виборів у 2014 році.

Український президент далекий від виконання своєї обіцянки завершити антитерористичну операцію. Мінські угоди зайшли в глухий кут, а західні партнери втрачають терпіння, дивлячись на позицію України. Росія може розглядати плани нової  ескалації напруженості, можливо, в Запорізькій, Херсонській, Одеській і Харківській областях. Але для цього потрібні різкі зміни в обстановці в Києві. В Україні фактично не залишилося територій, де проживає домінуюча російська більшість, а ціна за відкриту агресію занадто висока, і платити її росіяни навряд чи захочуть. Таким чином, цей варіант Володимир Путін в даний час розглядати не стане.

У той же час, новий Майдан навряд чи можливий через відсутність таких чинників як масові підтасування на виборах і кричущі порушення громадянських свобод, які зазвичай передують революційним подіям. Це сьогодні гранично ясно, так як найактуальніше питання про геополітичну орієнтацію країни вирішене, і прозахідні сили переважають на національному рівні. Іншими словами, відсутні об’єднавчі мотиви для мобілізації суспільства і активних протестів проти виключно непопулярної влади. Крім того, в пам’яті народу все ще живі спогади про насильство і загибелі людей, і дуже гостро стоїть питання про те, яку ціну доведеться заплатити суспільству за чергову ротацію пострадянської еліти.

Розбіжності в країні ослабли через втрати найбільш проросійських територій, але Україна як і раніше не в змозі зробити економічний і соціальний прорив. Вона все ще перебуває в очікуванні нового покоління демократичних політиків, які виконають свої обіцянки і докладуть зусиль для будівництва майбутнього України. Але поки що країна приречена на те, щоб залишатися в пострадянській політичній і економічній матриці, яка сягає корінням у пізній період Радянського Союзу.

Читайте також: Forbes: Україна може втратити союзників через корупцію та політичну нестабільність

Хоча Україна наростила свій військовий потенціал, він як і раніше непорівнянний з російським, і в осяжному майбутньому Києву доведеться миритися з загрозою гібридної війни і з труднощами економіки, яка потребує кредитів МВФ.

Результати референдуму в Нідерландах більше говорять про те, що відбувається в Європейському Союзі, ніж в Україні. Євроскепсис, посилюється сьогодні в багатьох країнах ЄС, неминуче відображає негативне ставлення до розширення Євросоюзу, до якого Україна зі своїми невдалими реформами в будь-якому випадку абсолютно не готова.

Залишається питання про те, чи можлива трансформація олігархічної і кланової системи України в щось більш прозоре і правове. Поки що відповідь на це питання аж ніяк не позитивна.

джерело: New Eastern Europe

Помилка в тексті? Виділи її мишкою та натисни: Ctrl + Enter

Реклама
 

Як виглядає єдине метро Північної Кореї

Поперднє

Де сьогодні жити краще: огляд мінімальних зарплат в різних країнах світу

Наступне

Немає коментарів

    Долучитися до дискусії

    Відправити пост на email другу.

    чи Закрити

    УВІЙТИ

    Забули пароль?

    ЗАРЕЄСТРУВАТИСЯ

    ВТРАТИЛИ ПАРОЛЬ?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: