Захід

Open Democracy: українці не довіряють власним ЗМІ

Автор: Чер 16,2016  0

На початку травня народний депутат і радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко анонсував публікацію чотирьох (а згодом — семи) тисяч електронних адрес і телефонних номерів працівників ЗМІ. Цих журналістів звинуватили у співпраці з терористами

Які ж злочини вони скоїли? Отримали акредитацію у сепаратистів.

Українські правозахисники вже давно висловлювали занепокоєння з приводу «Миротворця» — сайту, який опублікував ці списки. Створений наприкінці 2014 року колишніми чиновниками і співробітниками СБУ, цей сайт публікує особисті дані людей, названих ворогами України: підозрюваних учасників бойових діях на боці сепаратистів та акцій «Антимайдану», а також чиновників невизнаних «народних республік». І дійсно, в української патріотичної громадськості є підстави вірити, ніби опублікована на «Миротворці» інформація допомагає СБУ, а владні структури дивляться на цей сайт крізь пальці.

Травнева публікація викликала скандал національного масштабу, причому виникали гарячі дискусії з приводу двох питань: чи варто викладати у вільний доступ особисті дані, і чи є акредитація, отримана для журналістської роботи на окупованих територіях, актом співпраці з сепаратистами?

Але більшої уваги заслуговує ще один аспект проблеми: багато українців не довіряють «четвертій владі», і звинувачення на адресу акредитованих журналістів лише підтверджують цю тенденцію. Брак довіри — ще один сумний наслідок пропаганди, що супроводжує гібридну війну на Сході України.

Зрада акредитацією

Не встиг розгорітися скандал як слід, як швидкі на розправу лідери громадської думки та інтернет-коментатори слідом за Геращенко і авторами сайту навісили ярлик «зрадники» на всіх, хто був у цьому списку.

Зокрема, коли Настя Станко, журналіст «Громадського телебачення», зачепила цю проблему на своїй сторінці у фейсбуці, Юрій Бутусов, головний редактор сайту Цензор.нет, відповів, що «вони [журналісти] виходять за межі правового поля України, і тому будь-яка інформація, яка розкриває їх дані мене не бентежить». Однак у світлі можливих судових позовів працівники сайту (зокрема керівник організації, колишній співробітник СБУ) відмежовуються від такої риторики: мовляв, «персональні дані передавалися цими особами в терористичну організацію свідомо і з власної волі».

Тим не менше, і переважна більшість розлючених патріотів, і самі представники «Миротворця» наполягають, що інформація про співпрацю з ворогом надзвичайно важлива для суспільства. Згідно з їх логікою, кожен стурбований цим питанням українець повинен мати доступ до такої інформації. Але навіть якщо прийняти цей аргумент на віру, то наскільки важливим для суспільства є не просто ім’я ймовірного колаборанта, але і його особистий телефонний номер? Хіба, що створити додаткову загрозу особистій безпеці.

Загроза особистій безпеці є дійсно дуже важливим питанням в даній ситуації. Виступаючи на недавньому медіафорумі у Львові, посол США в Україні Джеффрі Пайетт нагадав слухачам і слухачкам про Саймона Островського і Кларисі Уорд — ці іноземні кореспонденти потрапили в полон, виконуючи редакційні завдання на Донбасі. ОБСЄ та «Репортери без кордонів» також засудили публікацію списків, звернувши увагу на загрозу безпеці журналістів.

Ірина Чуливская, експертка Інституту масової інформації, стверджує, що скандал з публікацією списків викликає найбільше занепокоєння саме в контексті безпеки журналістів. Акредитацію ДНР отримували журналісти, оператори, перекладачі і фотографи не тільки України і Росії, але і з інших країн.

Оскільки Україна тепер не дуже цікава міжнародним медіа, журналісти та журналістки основному приїжджають сюди з власної ініціативи, на свій страх і ризик. Після того як їх звинуватили в «підтримці терористів народних республік» Донецька і Луганська (при цьому український парламент досі не визнав ні ДНР, ні ЛНР терористичними організаціями), і після десятків листів з прокльонами і погрозами від «патріотів» вони, швидше за все, подумають двічі, перш ніж приїжджати сюди знову. А Україна просто зникне з міжнародного ефіру.

Пайетт звернувся до Арсена Авакова в надії на те, що МВС засудить витік інформації. Але навряд чи варто на це сподіватися. Раніше, коментуючи ситуацію навколо «Миротворця», Аваков придумав новий термін для позначення акредитованих журналістів і тих, хто їх підтримує: «ліберал-сепар» — і цей термін до болю нагадує «націонал-зрадників» Путіна.

Тим, хто підтримав «Миротворець», важлива, насамперед, не безпека репортерів в гарячих точках, а їх моральність. Віталій Портников, відомий український тележурналіст, стверджує, що “неможливо навіть уявити собі ситуацію, в якій ізраїльський журналіст акредитується при міністерстві інформації” адміністрації ХАМАС в секторі Гази. В ефірі Радіо «Свобода» віталій Портніков заявив, що така акредитація — не засіб особистої безпеки, а зрада.

Бутусова, Портникова та інших патріотичних журналістів цілком задовольнило б, якби журналісти взагалі не відправлялися на спірні території: офіційних повідомлень з штабів і розповідей тих, хто тікає від війни, для них достатньо.

Кому взагалі потрібна неупереджена журналістика?

Таке гаряче обговорення проблем журналістської етики і пропаганди не нове для України. Станко, яка однією з перших заговорила про списки «Миротворця», отримала свою дозу всенародного несхвалення ще в кінці 2015 року.

Розповівши про журналістські штампи і мовою ненависті на майстер-класі для студенток і студентів Українського католицького університету у Львові, Станко зіткнулася з нерозумінням стурбованих патріотів на чолі з Оксаною Забужко. Письменниця звинуватила журналістку в тому, що вона применшує конфлікт, і назвала її «союзником терористів» за розповідь про редакційні стандарти, які рекомендують термін «бійці» замість «терористів».

Навряд чи Станко можна по-справжньому звинуватити в «допомоги російській пропаганді»: у липні 2014 року вона потрапила в полон до бойовиків ДНР, а після звільнення відмовилася давати інтерв’ю російським ЗМІ. Максим Буткевич, правозахисник і координатор ініціативи «Без кордонів!», так прокоментував конфлікт між нею і Забужко: «досвід Насті, і не тільки її, а й всіх, хто провів багато часу на сході, включаючи звільнені території, не може не призводити до почуття протесту при вигляді демонізації „донецьких“, яку сьогодні часто можна зустріти в інших регіонах України».

Опублікувавши списки, «Миротворець» поляризувала громадську думку. У процесі конфлікту багато тих, хто називає себе «проєвропейськими» і «прозахідними» висловилися за обмеження свободи слова і підміну журналістики пропагандою. Сама ж Станко, коментуючи інцидент, зазначила, що «ми, що керуючись світлою метою влаштувати пекло російським пропагандистам, робимо якісь неадекватні речі під виглядом «патріотизму».

Модель #зради і #перемоги процвітає в українських соціальних мережах — майданчику, який політики і лідери громадської думки використовують для вивчення і впливу на суспільний настрій. 

Емоційний підйом і падіння слідують один за іншим як на своєрідних гойдалках: скандал з приводу «Миротворця» — #зрада, тріумф Джамали на Євробаченні — однозначна і незаперечна #перемога, скандал з панамськими документами — знову #зрада. Величезний, в порівнянні з торішніми спробами, успіх ЛГБТ-прайду 12 червня, отримує відразу обидві оцінки — і діаметрально протилежні погляди прихильники «традиційних» і «ліберальних» цінностей знову вступають у спекотну інтернет-сутичку.

Аргумент, побудований на емоціях, завжди виявляється ефективнішим і привабливішим для аудиторії — і це не залежить від того, на чию користь його використано. У боротьбі з російською пропагандою і відвертими підробками складно знайти відповідь, яка одночасно був би ефективним антипропагандистським засобом і дотримувалася б критичного погляду на деталі. Ці речі часто просто взаємовиключні.

Розмиваючи межі

А ще #зрадой і #перемогой часто жонглюють в абстрактних, символічних контекстах — пов’язаних, скажімо, з пам’яттю та історією.

Найпомітнішим наслідком так званих «декомунізаційних законів», які недавно вступили в силу, стало перейменування міст, селищ і вулиць — джерело безперервних веселощів громадськості.

Запит громадськості на декомунізацію (або швидше десовєтизацію) існує з 1990-х років, тому цей процес неминучий і природний, запевняє Юлія Юрчук, дослідниця колективної пам’яті в шведському університеті Седерторн. 

Юрчук також відзначає повну відсутність компромісної позиції: такий підхід до декомунізації виключає можливість будь-якій дискусії. Чутно тільки два типи громадської думки: тих, хто повністю за цей процес у такій формі, як він відбувається зараз, і тих, хто повністю проти будь-якої десовєтизації. Більш того, ці закони можуть нести і реальну загрозу.

Із зростанням напруги на лінії фронту ще більш очевидним стало те, що війна в Донбасі далека від завершення. Порівняно з початком 2013 року значно більше людей зайняті політичним активізмом, але традиційні медіа залишаються в передмайданівському стані. Їм не вистачає фінансування, вони залежні від олігархів і не можуть виробити стабільну систему цінностей.

Війна і спричинений нею стрес — не єдині проблеми, з якими українському суспільству доведеться справлятися, щоб зменшити внутрішню поляризацію. Українським медіа також потрібно змінитися.

джерело: Open Democracy

Помилка в тексті? Виділи її мишкою та натисни: Ctrl + Enter

Реклама
 

Focus: якщо Британія вийде, то ЄС може розпастися

Поперднє

The Daily Beast: Кремль підтримує бійки футбольних хуліганів на Євро 2016

Наступне

Немає коментарів

    Долучитися до дискусії

    Відправити пост на email другу.

    чи Закрити

    УВІЙТИ

    Забули пароль?

    ЗАРЕЄСТРУВАТИСЯ

    ВТРАТИЛИ ПАРОЛЬ?

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: